Рід Олеся Довгого

Ми продовжуємо розповідати нашим читачам про родину Олеся Довгого. Цього разу пропонуємо вашій увазі історію його дідуся по мамі – викладача, художника-графіка, дизайнера інтер’єру Михайла Васильовича Курилича (1921 – 1984).

Проти течії. Кілька спогадів про Михайла Курилича

Того морозного зимового дня, коли дідусь Михайло помер, Олесеві було всього три рочки з невеликим хвостиком. Але яскраві картинки з раннього дитинства, значна частина якого була проведена у Львові в товаристві двоюрідних братиків під опікою бабусі Євдокії та дідуся Михайла все ж закарбувалися у його пам’яті. І неймовірно смачні бабусині булочки та пельмені, і старенька швейна машинка «Зінгер» із такою широкою кованою педалькою, що на ній можна було зручно всістися і гойдатися (а щоби це було безпечно, бабуся наче ненароком привідний пас знімала з колеса), і такий незвично-таємничий запах фарби у дідуся в майстерні де все здавалось дивовижним: великі аркуші білого аж голубуватого паперу, акуратно викладені рядочками олівці, пензлі, долота, коробочки з фарбами, старенька радіола з програвачем для вінілових платівок і пануючий над усім цим дивом великий типографський прес, важчезний гвинт якого дідусь час від часу дозволяв «покрутити»… Є і так би мовити «матеріальні» пам’ятки з того часу: між реліквіями дитинства й досі зберігаються подаровані дідусем «справжні» кольорові олівці на 36 барв у дуже гарній металевій коробочці (тоді вони були предметом гордости Олеся і цікавости його однолітків, адже такі продавалися тільки в салоні Спілки Художників та й то в обмеженій кількості) і невеличка лупа у чорній оправі, якою користувався дідусь працюючи над ліноритами. А ще на стіні у Олеся висить маленький начерк, виконаний простим олівцем і кульковою ручкою – це Олесів портрет руки дідуся Михайла. А у чималій колекції художніх творів, яку зібрав Олесь, найціннішими для нього залишаються праці Михайла Курилича.

Народився Михайло Васильович Курилич 18 травня 1921 року у селищі Заболотів на Станіславщині, (нині Івано-Франківщина), яка на початку 20-го ст. стала справжньою колискою яскравого розквіту гуцульських народних промислів: вишивка, ткацтво, вироби зі шкіри, гончарство, різьба по дереву, інкрустація, інтарсія, карбування по металу – важко перечислити все, чим у «вільний» час займалися карпатські газди і газдині, в тому числі й у родині Куриличів. Тут же, у Заболотові, Михайло почав своє навчання; тут же, зростаючи серед мальовничої природи, вирішив, що хоче стати художником. До 1939 року Михайло навчається у Коломийській художньо-промисловій школі, працює у коломийському театрі, де не тільки малює декорації, але й бере участь у виставах, як актор. Як і більшість тогочасної галицької молоді на «власній шкірі» відчуває, як важко розвивати свою культуру в рамцях чужої і не вельми прихильної до українства держави, а читаючи Івана Франка, Василя Стефаника, Юрія Федьковича захоплюється соціалістичними ідеями. І зустрічає вересень 1939 із вірою у те, що нарешті здійсниться мрія багатьох поколінь і Україна об’єднається у квітучу незалежну державу…

Однак, не все сталось, як гадалось… Про те, що насправді діялося у Прикарпатті на початку Другої Світової нині чимало пишуть історики, висловлюючи про і контра, видобуваючи з архівів то ті, то ті документи… Може історики коли-небудь таки напишуть «безсторонню» правду, яка не буває тільки одного кольору. Та було ще й звичайне, не задокументоване життя, яке з вересня 1939 для родини Куриличів як і для їх односельчан позначилось горем, глухою ворожнечею, неосмисленою жорстокістю.. «Неугодних» знищували сім’ями, всіх, кого заставали у хаті… Так у один момент всю родину втратив і Михайло Васильович: приїхав з Коломиї додому, а там… З хати усе винесено, на підлозі батьки, брат, тітка, дідусь – нікого живого. Випадково уціліли найменший брат і бабуся, яких просто не було вдома. Так почалось самостійне життя… А разом з ним нове випробування – війна. Мобілізували усіх, але зброї не давали, бо не були впевнені у «благонадежности». Спереду стріляли німці – у спину свої (щоб не відступали). Так пройшов усю України… Уціліли одиниці, випадково… Власне, для мобілізованих у 1941-му галичан у цій історії також нічого незнайомого немає… хіба те, що чудом повернувся живим… «Тато не вмів ні жалітися, ні хизуватися власною звитягою, але й згадував про той час скупо, наче не насмілюючись ворохобити минуле і випускати на волю закарбований на серці біль утрат» - згадує мама Олеся – Лариса Михайлівна. А повернувшись по війні до рідної оселі Михайло Курилич зустрів у сусідньому селі свою щасливу долю: незаможну, але працьовиту і дуже красиву чорняву дівчину Євдокію, з якою і одружився у 1946 році, з якою вони виховали двох дітей і пройшли пліч-опліч дуже непросте життя.

«Згадуючи молодість, тато найбільше любив розповідати про те, як танцював у ансамблі Ярослава Чуперчука – запальні гуцульські танці, друзів по колективу, - розповідає донька. – Шаблю і пояс, з якими танцювали «Гонту», зберігав усе життя. Вони не тільки уособлювали для нього щасливі миті минулого, а наче були знаком його твердої віри у те, що юнацькі мрії про «щасливе майбутнє України» коли-небудь таки стануть реальністю». Втім праця у танцювальному ансамблі також виявилась не надто тривалою. 1949 року колектив розпускають, а Чуперчука та ще декількох солістів заарештовують за націоналізм і відправляють у табори у Читинську область. Хореограф повернеться в Україну тільки через дев’ять років, а більшість друзів так і залишаться назавжди у Караганді.

1947 року Михайло Васильович вступає на факультет інтер’єру та проектування меблів Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, а дружина Євдокія ще декілька років залишається у Заболотові, утримуючи господарку, допомагаючи і чоловікові, і його молодшому братові, і сім’ї своєї старшої сестри, яка після війни залишилася з дитиною без чоловіка. Зрештою, Михайлові вдається винайняти у Львові маленьке помешкання у підвальному приміщенні і він забирає до Львова дружину. Вони мріяли, що Євдокія також піде навчатися. Та складні матеріальні умови і необхідність допомагати рідним, що залишилися на селі, стали на перешкоді здійсненню мрії.

По закінченню інституту, Михайло Васильович залишається там на викладацькій роботі, яка стане справою всього його життя, аж до останнього подиху. Знання німецької та польської мови дає можливість орієнтуватися в основних тенденціях розвитку дизайну в так званих країнах ближнього зарубіжжя – там, де були хоча б якісь натяки на його розвиток. Тоді в Радянському Союзі дизайн аж ніяк не входив до пріоритетів соцреалістичного мистецтва, сприймався як буржуазно-націоналістичні витребеньки і «перегиби».

Просту істину, що студентів треба окремо навчати законам використання кольору, організації простору в інтер’єрі, на той час треба було доводити з величезними труднощами, постійно захищаючись від закидів у формалізмі та всіх інших формах «відступництва» від «генеральної лінії». Михайло Курилич розробив і запровадив у програму курс «Основи композиції». Згодом, уже на посаді декана інституту, ініціює перебудову всього навчального процесу у виші згідно з сучасними на той час стандартами художньої освіти. «На жаль, всі батькові нововведення, більшість з яких залишають й досі актуальними, замість очікуваного визнання приносили йому все нові і нові проблеми. Відтак, тато не знайшов підтримки у виданні свого підручника з «Основ композиції», він так і залишився необпулікованим», - розповідає Лариса Михайлівна.

«Ті досягнення в основах композиції, які ми зараз трактуємо як науково обґрунтовані, у 50-х роках були зовсім невідомі. І тоді у Львові ніхто, крім Михайла Васильовича, про них не говорив. Він першим почав підтримувати сучасні і чисто конструктивні течії, як воно, власне, мало би бути. І якщо згодом у Львові створилася своєрідна школа з викладання цього предмету, то почалося все від Михайла Курилича», - згадував вже по смерті художника його колега Ярослав Ульгурський. «Важливо, що в посібнику з основ композиції, підготовленому Михайлом Васильовичем, він зумів не тільки використати досягнення сучасного мистецтва, але й поєднувати їх з народними традиціями – з писанкою, різьбою по дереву, вишивкою тощо», - писав у спогадах Зіновій Флінта.

Відомий мистецтвознавець, дисидент Богдан Горинь так пише про Михайла Курилича у своїх мемуарах: «30 січня 1965 року, субота. Був на помешканні у Михайла Курилича. Показав мені свій творчий доробок. Довго розмовляли. Щирість, душевність, випромінювання теплоти і доброти притягують до нього – і як до людини, і як до митця. У світ львівської графіки Михайло Курилич ввійшов тихо, непомітно. Так входять у мистецтво дуже скромні мистці. Він не належить до молодих художників. Але це художник великої і впертої праці. Після довгих пошуків себе, свого місця в мистецтві, він несподівано вийшов на графічну ниву».

Він оформлює інтер’єри Львівського історичного музею, Львівського державного університету імені Івана Франка, санаторію в Трускавці, кінотеатру імені Коперніка, шоколадного бару «Театральний», дитячої кав’ярні «Казка» у Львові тощо. На жаль, те, що забирало в художника найбільше сил, зараз перебуває у поганому стані. А про багато його дизайнерських робіт зараз можна дізнатися тільки з фотографій і проектів.

Але митець не тільки проектує інтер’єри. Він багато часу приділяє станковій і книжковій графіці. Курилич - справжній майстер книжкової мініатюри. Його екслібриси експонуються на багатьох виставках, їх купують музеї і приватні колекціонери. Він створює екслібриси для письменників Василя Симоненка, Романа Іваничука, Миколи Вінграновського, композиторів Анатолія Кос-Анатольського, Станіслава Людкевича, хореографа Ярослава Чуперчука, живописця Романа Сельського та багатьох інших.

1957 року Михайло Курилич вперше оформлює книжку - «Де шум потоків і смерек» Дмитра Осічного. Так він починає співпрацю з видавництвом «Каменяр», оформивши за чверть століття більш ніж півсотні книжок. Серед них - твори Тараса Шевченка та Івана Франка, Романа Іваничука, Володимира Ґжицького, Гната Хоткевича, Андрія Чайковського та інших. «Батько вважав, що книга – це цілісний організм, в якому все взаємопов’язане, де не може бути ні зайвого, ні випадкового, - розповідає Леся Михайлівна. – Він ніколи не робив окремо обкладинку книжки, або окремо декілька ілюстрацій чи заставок».

«Перш ніж віднести оформлення книги на суд художньої ради видавництва, батько презентував її на нашій «сімейній раді». Тоді на підлогу у великій кімнаті викладалося рядочками не менше десятка (а іноді й більше) різних варіантів повного оформлення книжки і починався відбір найкращого, - згадує донька. - Кожен з нас (мама, брат і я) висловлювали свою думку. Якщо думки не збігалися, ми намагалися аргументувати вибір. Батько при цьому, сам порівнюючи різні варіанти, розповідав, що де йому подобається, а що ні, і чому саме. Врешті, бувало, що зупинялися на декількох, які потім відносилися на вибір видавництва. А бувало, що татові всюди щось не подобалося і робив ще один чи й декілька нових варіантів, поки не знаходив те, чого хотів. Були й курйозні випадки, коли розгублена художня рада видавництва, вважаючи, що усі представлені варіанти однаково добрі, вибирала той, котрий йому раптом видався не найкращий. І тоді він теж міг запропонувати зробити ще один».

Складається враження, що Куриличу доводиться постійно балансувати між викладанням і творчістю, між своїм баченням справжнього мистецтва і вимогами радянської критики, принципами і відсутністю вибору. «Зона свободи» для художника – сім’я і найближчі друзі. А ще – вірші і монотипії, начерки та шаржі, те, що не виносилося з майстерні, те, що робилося для себе.

«Він не мислив себе поза роботою, без спілкування зі студентами, - згадує донька. – Батько завжди підтримував талановитих митців, на всіх рівнях захищаючи їх від звинувачень в буржуазних «ізмах», хоча це йому часто коштувало не тільки часу, але й здоров’я. Він ніколи не йшов на компроміс із сумлінням і без вагань ризикував власними інтересами, коли був впевнений у справедливості справи, яку відстоював.

Навіть важко хворий, Михайло Курилич не припиняв викладання в інституті, працював над гравюрами, досліджував народне мистецтво Гуцульщини, що мало би втілитися у монографії про гуцульський геометричний орнамент. Але вирізати лінорит ставало все важче: боляче сидіти, а рука не так впевнено тримає долото. Тим не менше він продовжував брати до рук олівець чи перо, робити начерки до майбутніх робіт, які йому так і не вдалося реалізувати. Книгу про гуцульський орнамент вже по смерті митця впорядкували і видали його діти, а твори Михайла Курилича зберігаються у багатьох музеях України та у приватних колекціях.

«Татове життя було рясне на труднощі й горе, щедре на працю без відпочинку, скупе на звичайні земні радощі та визнання, яке по-справжньому так і не прийшло. А ще – сповнене педантичної стриманості, підкресленого почуття гідності, внутрішньої гармонії, цілісності та послідовності. Він був талановитим, інтелігентним, до останку відданим своєму покликанню і безмежно вимогливим до себе і своєї праці», - говорить Лариса Довга.

Вона часто приїжджає до Львова, де живе її мама Євдокія Дмитрівна (яка все життя теж пропрацювала в інституті прикладного та декоративного мистецтва) і брат Ярослав. І де збереглася батькова майстерня, в котрій завжди присутній щемний присмак дитинства і радості. Саме там зберігається і архів Михайла Курилича, і те із його творчого доробку, що залишилось власністю родини художника. Туди час від часу повертається і Олесь. Звичайно, нині вся обстановка художньої майстерні давно не зачаровує казковою неприступністю, але там завжди присутні спокій та затишок як пам'ять про дідуся, з яким колись захоплено ділився своїми дитячими звершеннями (наприклад, «дідусю, слухай, я сказав ковдр-р-ра!»), і який зумів передати дітям та онукам власний життєвий принцип: ніколи не домовлятися з власною совістю.

Родовід Довгих

Олексій Прокопович Довгий (нар.1929 року) – відомий український письменник, автор близько чотирьох десятків поетичних збірок, перекладач і гуморист, дідусь Олеся Довгого. Його книги видаються сьогодні не лише в Україні, а й у Франції, Грузії, Чорногорії, Македонії. У свої майже вісімдесят - пише вірші для своєї коханої дружини Марії Іванівни.

Працюючи у видавництві художньої літератури «Дніпро», завідував редакцією поезії, драматургії та кінодраматургії. Був одним з упорядників п’ятитомного видання творів Олександра Довженка, зокрема, і «неблаганодійної» «України в огні», за що і поплатився – потрапив під скорочення. Розповідають, що працюючи в «Дніпрі», він фактично врятував збірку Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Коли книжка була майже готова до друку, з ЦК надійшла вказівка припинити видання поезій Костенко. Олексій Прокопович приховав авторський примірник з правками, що дало можливість пізніше видати збірку за кордоном.

Багато поезій Олексія Довгого, покладених на музику відомими українськими композиторами, стали народними піснями. Їх виконують професійні і аматорські колективи. Родині Довгих належить започаткована Олексієм Прокоповичем одна з найбільших в Україні приватних книгозбірень, велика колекція живопису. Пан Довгий присвячує багато часу дослідженню історії свого роду. Ось його історія.

Довга історія роду Довгих

Внук кремезного чумака
січовика блідий праправнук,
я закохавсь в гучних віках,
я волю полюбив державну

І крізь папери, крізь перо
крізь лак культури богоданно
рокоче запорозька кров
міцних поплічників Богдана

Є.Маланюк

18 серпня 1938 року. Троє хлопчаків обережно, щоб ніхто не помітив, пробираються на горище. Дід з бабою забороняли туди лазити, боялися, щоб стеля не провалилася. Повітря під стріхою гаряче і густе, ніби вся літня спека зібралася там. Позаду щось ворухнулося – мабуть, миша прошмигнула. І тут один з хлопчаків помітив запилюжену скриню. Відкривши її, діти побачили там старе сідло, козацьку шаблю, мушкет, невеличке барильце для вина чи горілки.

Серед цих хлопчаків був і я. А вся ця амуніція залишилася від мого прадіда – Тита Івановича. Той був козаком. Розповідали, що навіть у поважних літах щовесни одягав на себе козацькі обладунки, сідлав коня, пристібав до луки барильце, перестрибував через ворота і ганяв по селу, об’їжджаючи так вороного. Тоді все, що залишилося від прадіда, були ці старі потерті речі. Пам’ятаю, коли я торкався тої потрісканої шкіри, потьмянілого металу, в повітря здіймалися клуби диму. Ми ніби занурювалися у героїчний давній світ, на якийсь час забуваючи про «совєцьку» дійсність навкруги.

То був дійсно непростий час – ми це розуміли, навіть будучи дітьми – колективізація і репресії 30-х, потім війна і окупація. Досі перед очима у мене стоїть жахлива картина: тисячі радянських солдатів, які відступали на схід, голодних, обдертих, беззбройних, знічених. Пам’ятаю, до нашої хати занесли молодого хлопця. Мати перев’язала йому рану, поставила перед ним горщик з кашею, яку приготувала нам. Але солдат подивився, що дітей повна хата, подивився на нас, один за одного менше, на наші виснажені замурзані обличчя – ложка випала з його руки. Він не став їсти. Я досі не знаю, як склалася його подальша доля, і я досі шкодую про це.

Наше село після війни перетворилося на пустку. Худобу та птицю поїли вояки обох армій, техніку, яка була, знищено, господарства розвалено, а піднімати їх доводилося жінкам і дітям. А мені, малому, завжди страшенно хотілося вчитися. Спочатку я віддав перевагу технічним спеціальностям. Вчився у залізничному технікумі в Гомелі. Окрему історію можна розповісти, як ми товарняками добиралися в Білорусію, часом їхали на купах вугілля, ледь відмиваючись від нього, як розвантажували ночами вагони, що темніли в сірій білоруській ночі, як будинки з вимкнутими вікнами, адже на стипендію можна було купити лише один буханець хліба.

Згодом я перевівся в Охтирку у технікум механізації сільського господарства. Далі – Кіровоградщина і робота в училищі з підготовки кадрів механізаторів для освоєння казахської цілини. Деякі з учнів до цього закладу потрапляли з дитячих колоній, чи не на кожному з таких «вихованців» було одне чи навіть з десяток убивств. Старші викладачі не були для них авторитетом. Але мені вдалося знайти зрозумілі для них «аргументи». Побачивши, як двоє розбишак тягнуть молодшого учня на пустир за училищем, я крикнув їм, щоб покинули хлопця. У відповідь почув антологію вітчизняної лайки. Таке б ніхто не стерпів, не стерпів і я. Вітер холодно перебирав пасма ковили на степовому пустирі, свистів у наших вухах, поки розбишака тер заюшеного носа. Оговтавшись, хлопець питається: «Та чи ви не знаєте, що я - їхній ватажок?». На що я йому: «Тепер уже знаю. Доведеться нам працювати разом». Наступні декілька тижнів я відчував на собі їхні погляди, чув за спиною шепіт, мовляв, його у порошок зітруть. Але нічого такого не трапилося. Навпаки, з часом вони почали відчувати до мене повагу. Ватажок сприйняв цей інцидент як чоловічу розмову.

Я одружився. Народився первісток Станіслав. Згодом наша родина перебирається на Чернігівщину, згодом до Києва. У столиці мені довелося попрацювати у багатьох видавництвах, зокрема, в «Дніпрі», «Музичній Україні», «Молоді» тощо.

Мені завжди було цікавим життя моїх предків. А тепер, коли сам сягнув високих літ, я відчуваю обов’язок перед померлими, тими, про кого ніхто крім мене не розкаже.

Почнемо спочатку – з прізвища. Прізвище Довгий – козацьке. Витоки роду - в селі Городище Менського району на Чернігівщині. Довгі, зокрема, згадуються у своєрідному паспорті козацтва – «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року». Як ви пам’ятаєте, цей Реєстр було складено під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. За документами мені вдалося простежити безперервне родове дерево з XVII століття. Але з раніших часів історія зберегла чимало згадок про предків Довгих. Зокрема, за переказами один із моїх пращурів був підскарбієм у Богдана Хмельницького, а інший - наказним полковником у Стародубі.

Також розповідають, що у Полтавських єпархіальних відомостях була згадка про надзвичайно хороброго козака Довгого. Мовляв, хоч він був і невисокого зросту, але коли його підсаджували на коня, то в бою ніхто з ним зрівнятися не міг. На жаль, більшість документів того часу, де можна знайти документальне підтвердження родинних переказів, перебуває у Москві чи Санкт-Петербурзі, куди наших дослідників не допускають.

Проте достеменно відомо, що у селі Городище Березнянської сотні за Рум’янцевським описом (1765-1767 рр.) зафіксовано два двори козаків Довгих. У господаря двору Артема Довгого було три сини: Корній, Онисим і Тит, які по черзі відбували козацьку службу. На запитання писаря про їхнє походження, Довгі відповіли, що вони «з діда-прадіда потомственні козаки».

В документах Чернігівської полкової канцелярії за 1772 рік у реєстрі козаків, що відряджалися з Березнянської сотні на форпости для несення прикордонної служби, є і Артем Довгий. Це був період російсько-турецької війни 1768-1774 років, в якій було задіяне й козацьке військо. У списку боєздатних козаків села Городища 80-х років XVIIІ століття зазначено Спиридона, Тита та Василя Довгих.

Як значиться в документальних джерелах, козак Опанас Довгий заснував свою слобідку в Стародубському полку, на яку отримав універсали стародубського полковника Лук’яна Жоравки (1712 р.) та гетьмана Івана Скоропадського (1716 р.). А гетьман Данило Апостол у 1732 р. підтвердив права Опанаса Довгого на цю слобідку.

Про дієвих, активних козаків Довгих свідчать і документи Коша Нової Запорізької Січі (1713-1766 рр.). Серед них, зокрема, і лист Йосипа Довгого, сотника Першого компанійського полку, до кошового отамана Пилипа Федоріва з проханням видати документ про його участь у військових походах. А він брав участь у кримській, очаківській, хотинській та дністровській кампаніях. Протягом 1772-1773 років Йосип Довгий був на Січі шафарем – збирачем податків і мита.

Моя мати – Валентина Архипівна – була справжня українка з великою душею, з роду заможних козаків Ситих. Вона була прекрасною господинею, по-особливому відчувала природу, знала, в який день краще щось садити чи сіяти, вміла передбачати погоду, майстерно ткала і вишивала. Коли Григір Тютюнник з Євгеном Гуцалом приїхали до мене на гостину, вони захотіли побачити її вишивки, що їх зберігали в старосвітській скрині. Побачили і… «повмирали» з захвату.

Натомість батько Прокіп Олексійович Довгий був з бідної родини, але мав золоті руки. Особливо йому вдавалося працювати з деревом, виготовляти меблі. Для церкви у рідному Городищі він зробив Врата. Коли у селі будували хату, то завжди за порадою зверталися до тата. І хоч залицялися до Валентини багато хлопців, та й її сім’я не схвалювала цей шлюб, батьки побралися. Відблиски тисячі свічок сяяли на золотих вратах, вирізаних татом, коли він повів кохану до шлюбу. А щоб ніхто на красуню-дружину не задивлявся, батько поставив хату на околиці села. Хатка була невеличка – під солом’яною стріхою була одна кімната і сіни. І справді, найкраще мені жилося у хаті під солом’яною стріхою. Думаю, що доля моїх батьків стала доказом народної мудрості про рай у курені.

Коли я народився, батько купив корову, поставив хлів. Якось поїхав за сіном, а повернувшись, побачив, що хліва вже нема, корова ж по шию стоїть у снігу. Місцеві партійні активісти встигли нас «розкуркулити», і поки господаря вдома не було, перенесли хлів у колгосп. Тато зрозумів, що спокою нова влада йому не дасть, продав корову і подався до Чернігова працювати на музичну фабрику, де виготовляв дерев’яні музичні інструменти – починаючи від балалайки, закінчуючи бандурами, які робили і для хору Верьовки. Добре розумівся на дереві, міг безпомилково визначити, чи годиться та чи інша деревина для музичного інструменту. Якось, коли мені довелося відвідати цю фабрику, там хвалилися, мовляв зараз придатність дерева для музичного інструменту визначає електроніка, але раніше, ще до війни працював чоловік, який міг це визначати. Я зрозумів, що це йдеться про батька.

Але від Городища до Чернігова було 50 кілометрів, які доводилося долати пішки. Я зажди міг визначити, чи є тато вдома, по запаху. Він ішов додому всю ніч, нісши на спині хліб. І паляниця так проймалася його потом, що коли я прокидався і відчував запах хліба і поту, знав: батько вдома.